НОВИНИ

Сьогодні, 21 жовтня, в Івано-Франківську відбулась презентація документального фільму “Тато”. Кінострічка про історію українки Олі, яка шукала, а потім ідентифікувала за ДНК тіло свого тата, який загинув на війні з російськими окупантами на сході. Це робота двох...

– Ми з мамою казали: «Ти підеш, а хто ж нас захищатиме тут?
– Він вас захистив там. На війні.
(Цитата з фільму «Тато»)

Прем’єра документального фільму про захисника Вітчизни відбулася в Харкові 18 жовтня Ця подія була приурочена до Дня захисника України та проводилася в рамках проєкту «Долаючи розломи» Карітасу Харкова.
Увазі глядачів, що зібралися в Харківському прес-клубі, була представлена стрічка «Тато» – історія юної українки, яка у пошуках загиблого на російсько-українській війні батька, перетворилась на сильну духом доньку воїна.
Володимир Самоленко став одним із перших добровольців батальйону «Донбас». Для його доньки Олі тато був найкращим другом. За два роки їй доведеться подолати важкий шлях, щоб дізнатися про життя батька на війні. Про те, що таке ДНК та як ідентифікується тіло. У спілкуванні з побратимами і друзями тата, вона хоче зрозуміти, чому він пішов на війну. Олі належить відкрити батька з іншого боку: не тільки як турботливого сім’янина, але й як людину, віддану почуттю обов’язку до останнього подиху.

Фільм знятий студією «DocUA», режисерками виступили Лариса Артюгіна (Україна) та Марта-Дарія Клінава (Білорусь).
Представляти стрічку в Харків приїхали Марта-Дарія та головна героїня фільму Ольга.
Після перегляду в залі запанувала тиша. Своєрідна хвилина мовчання – у пам’ять про загиблого на війні Володимира Самоленка та всіх інших українських воїнів, що віддали свої життя за Батьківщину.
А потім пішли численні запитання, репліки, слова подяки…

Марта-Дарія Клінава повідала:
– Я та багато моїх друзів-однодумців у Білорусі завжди підтримували Україну. Тому моя участь у зйомках фільму є невипадковою. Дане кіно вже показали у Києві та Білій Церкві. Харків став 3-м містом, куди приїхав «Тато».

На питання глядачки, ким був для неї тато, Оля Самоленко відповіла:
– Мій тато – не просто тато. Він був другом, наставником, прикладом в усьому. Я дякую йому за дитинство, за те, що виросла самостійною. Коли деякі сусіди між собою судачили, навіщо мій батько пішов на війну, я не втрималася, та сказала їм: «Він пішов, щоб ваші лишилися вдома».

Дружина чоловіка, який служив в Іловайську, наголосила:
– Якби всі чоловіки в 2014-му пішли на війну, вона б закінчилася одразу!

Підполковник Ігор Плугатор, який теж воював в АТО, а зараз несе службу в Харківському обласному військовому комісаріаті, зазначив:
– У 2014-му році українська армія була гола й боса, йшла на війну в гуманітарці. І добровольці тоді взяли на себе дуже важливу роль. Вони йшли в авангарді та, як оси, нищили ворогів. Тому й російські окупанти, що вдерлися на територію Донбасу, в першу чергу намагалися наносити удари по добробатам… Ця війна, яка, на жаль продовжується, для України – священна, оскільки ми відстоюємо свою територію, свою незалежність.

Модератор заходу правозахисник Юрій Чумак зауважив:
– Колись ми спілкувалися з режисеркою Ларисою Артюгіною та зійшлися на думці, що російську пропаганду не можна «перепропогандити» нашою пропагандою,. Тільки правда може перемогти. І «Тато» – дуже чесний, непафосний, правдивий фільм. Про героя, який не схожий на кіношних героїв: він не «супермен», а звичайний «Вован» (такий позивний був у Володимира Самоленка на війні), який може жити в кожному дворі по сусідству з нами. Він говорить у стрічці: «Я готовий битися за кожні 15 сантиметрів української землі!». Так, він загинув. Але для того, щоб ми всі жили.
До перегляду документального фільму, його обговорення та спілкування із сорежисеркою і головною героїнею долучилися й курсанти 3-го курсу 1-го факультету Харківського національного університету внутрішніх справ – разом із командиром групи Данилою Масюком (родом із Донбасу, його сім’я була змушена покинути свій будинок, щоб не залишатися на окупованій території).

Кураторка групи, доцент кафедри криміналістики та судової експертології підполковник поліції Тетяна Матюшкова залишила такий відгук:
– «Тато» – це фільм-одкровення, після якого страшенно хочеться мовчати, бо здається, що всі слова зайві. Та водночас виникає нестримне бажання говорити, адже у стрічці звучить багато тем – про силу і тендітність, війну і мир, минуле і майбутнє, мужність і жертовність, про любов до своєї країни і рідної людини. Історія, що розкрита просто, щиро і відверто.

Дякуємо за публікацію видання Центр-Дума і автора Георгій Кобзар –
http://centrduma.org.ua/?p=907&fbclid=IwAR1rhzQRck80-QdPgjI4GeQaw9s2pz-Ws_im2UmzgRNO6Ru_qh_MG-McKBo

As of 6 May 2019, a total of 2,973 Ukrainian soldiers had died on the Donbas frontline, fighting the five-year Russian aggression. Former President Petro Poroshenko provided that precise number. Previously, the UN Office of the High Commissioner for Human Rights...

18.10.2019 – Карітас Харків презентував фільм “Тато”.

Розповідає режисерка фільму з Білорусі Marta-Daryia Klinava.
“Харьков встретил нас по летнему тепло. И несмотря на типичную для октября погоду и выходной день зал Харьковского пресс-центра был полон. В 6 вечера начали приходить первые зрители. Ближе к началу показа пришлось задействовать всю мебель, что имелась в пресс-центре, так как людей пришло больше, чем ожидалось. Модератор Юрий Чумак приветствовал всех пришедших и представил нас с Оля Самоленко.
Обсуждения прошли бурно. Озвучивались старые, но по-прежнему актуальные, проблемы продолжающейся войны на Донбассе. Было много слов поддержки главной героине фильма Оля Самоленко. Многие из присутствующих оказались преподавателями учебных заведений и предложили сделать показы для студентов.
Так что, до новых встреч, Харьков!”

Останній прем’єрний показ у Києві відбувася в Арт-центрі Братислава. Абсолютно несподіване та не схоже, на усі інші муніципальні кінотеатри, місце. Затишне і створене якось по-людськи і для людей. Прийшли облонські глядачі. Серед теплого осіннього дня усі висиділи до кінця фільму, ще й лишились на обговорення. Після фільму піднялись на хвилину мовчання у пам’ять про «вічно живих» захисників України. Глядачі, загалом, мовчали після перегляду, а я нарешті виговорилась. Дякую, що вислухали і, схоже, зрозуміли. Прем’єрні безоплатні покази у Києві звершено. Місію виконано.

Із уст режисерки фільму Лариси Артюгіної. «Авторські покази документального кіно завжди стають нережисованою подією. Ти ніколи не знаєш, який глядач прийде і що скаже після перегляду. У кінотеатрі Флоренція у залі були присутні виключно чоловіки. Дуже різного віку, від 12+ до 60+ Тому розмова після фільму теж була «чоловіча». Мене «вичитали», чому так мало реклами про фільм, чому так мало людей знають, про кіно, яке мусить подивитись кожен. Засипали питаннями, коли його покажуть по телебаченню, на «Прямому каналі», чи 5-тому. На мої роз’яснення, що ми не маємо ресурсу на рекламу та поширення і збираємо кошти на це через Фейсбук, отримала жорсткий, але справедливий аргумент – ви створили цей фільм і ви несете персональну відповідальність за те, щоб фільм дійшов до глядача. Мені було важливо це чути, бо кажу про це завжди своїм студентам, і важко, бо це величезна робота, на яку у мене вже просто немає сил… І ще пролунала думка від воїна про те, що для нього страшенно важливо знати, а що ж скажуть (напишуть чи знімуть) про нього, після того, як він загине. І він знайшов відповідь на це питання у нашому фільмі «Тато». А у самому кінці розмови, підійшов школяр і попросив мене показати наш фільм у його школі. Ми домовились, що він поговорить із учителем своїм і ми це зробимо. Один із ветеранів запевнив мене, що Деснянська райадміністрація точно не відмовить у поширенні фільму по школам району. Ось такі глядачі на Троєщині, дякую вам!”

Показ у Дніпровському районі був непростим. До нас завітали не багато, але дуже яскравих особистостей, як кажуть, із шлейфом теми. Олена - такмед у Госпітальєрах, Сергій - чорнобилець , Юрій - інкогніто. Після перегляду фільму говорили про природу...

Маленькі зали муніципальних кінотеатрів мають свій особливий шарм. Наче у кінотеатрі – екран, звук, зала, й одночасно, наче вдома – камерність, усі свої, бо ж місцевий глядач – свій, та відчуття безпеки. Зазвичай, у таких кінотеатрах, працюють чарівні жінки і чоловіки похилого віку. Вони якісь дуже душевні й небайдужі. Розпитують про все, допомагають, виявляють емпатію. Саме такі київські кінотеатри Шевченка, Факел, Дніпро й Флоренція. От у Факелі працює адміністраторка, у якої сестра пішла на фронт. І вона дуже переймался нашим фільмом «Тато». Робила самостійно рекламу на своїй сторінці, прийшла на обговорення. А обговорення було емоційним. Наша глядачка, мама геройськи загиблого добровольця батальйону Донбас з позивним Ред, Наталя Харченко, поділилася своєю історією проживання травми. Дуже схожою до історії нашого кіно «Тато». Все розповіла, як не могла вийти з хати у перший рік після біди, і як тепер очолює громадську організацію матерів війни… А ще у нас був неймовірний глядач – восьмирічний Денис, який дуже точно розповів про що кіно. Зосереджено увесь фільм дивився на екран, не лякався і не плакав. І його бабуся не виводила із залу. Доросла зріла особистість у тілі маленького хлопчика. Узяв мою візитку, щоб у школі показати фільм… до сліз! Дякуємо людям з Харківського масиву, ви – прекрасні!

14 жовтня видався сонячним, дуже теплим днем. Ми з Мартою та Олею зустрілися на Теремках і помчали у Білу Церкву.
Було відчуття тепла і світла. По телефону нас контролював “Фагот”, побратим “Вована”, доброволець батальйону «Донбас» і організатор показу.
Він хвилювався, коли ми зустрілися, хоча й намагався це не показувати, адже ніхто не знав, чи буде заповнена зала. Організатори дали об’яви по місту, забронювали кінозал і нікого спеціально не «мобілізовували». Як потім зізнались, вперше так вчинили.
Чудова зала місцевого кінотеатру імені Довженка наповнилась вщент. Це були дуже різні обличчя, як за віком так і за статтю. “Фагот”, він же Володимир Бабенко, керівник Агентства стратегічного розвитку міста, представив нашу команду і розпочався перегляд.
Спочатку у залі було тихо, потім було чутно тихий плач. Після закінчення фільму – хвилина мовчання. І велика складна розмова про враження і переживання глядачів. Гостре обговорення, чи не дарма ми платимо таку високу ціну за цю війну. Запитували у нас, чи були перешкоди під час створення та показів фільму, як народилася ідея фільму. Ми розповідали й про те, що фільм повністю волонтерський і створення його було складним трирічним процесом. Марту запитували про Білорусь, чи знають там про війну, чи можливий білоруський Майдан?
Розповіли ми й про місію Платформи української документалістики docUA Platform, про фільми, які змінюють суспільство й наш документальний активізм. А ще почули багато вдячних слів та море тепла й обіймів.
А потім, Біла, світла, Церква подарувала нам теплий осінній дуже гарний парк «Олександрія»! Перлина України!
Дружній смачний обід з білоцерківцями, фахівцями Агентства стратегічного розвитку міста, запаморочливий аромат осіннього листя у парку і навіть бензин у баку автівки 🙂
Дякуємо, Біла Церква! Дякуємо, Фагот! Дякуємо усім білоцерківцям!

Своїми враженнями ділиться продюсерка фільму Oksana Ivantsiv: “Хвилююсь я, мабуть, кожного разу. Але сьогодні хвилювалась як ніколи, бо вперше презентувала фільм школярам. Їхала по дорозі в таксі і намагалась зрозуміти, які вони сучасні підлітки, що їм цікаво і як з ними говорити.
Я хвилювалась, що їх приведуть з уроків, і вони будуть не особливо налаштовані на кіно, а тим більше документальне.
Пригадую як нас водили у кіно в школі. У нас в місті ще був працюючий кінотеатр (уже нема) і показували художній фільм «Нескорений» про Романа Шухевича. Я плакала на цьому фільмі, бо пам‘ятала схожі розповіді своєї бабці Слави. Половина мого класу ржали, іншій половині було байдуже, добре, що з уроків забрали. Я почувалась дуже самотньою у своїх переживаннях.
І от сьогодні я ішла з фільмом до підлітків, я дуже хвилювалась, що вони не зрозуміють цей фільм.
Але коли ввімкнули світло, я побачила заплакані очі, я побачила таку щирість і включеність, яку не бачила у дорослих. Вони ставили небанальні питання, вони щиро дякували і говорили чому цей фільм, і схожі фільми важливі.
16 школа 10 а і б класи, я хочу обняти кожного з нас. Моє покоління виховували інакше, ми не знали що таке війна, не були готові до неї. Але я бачу, що ви інші. Ви скоро станете дорослими, і найбільше чого я хочу, це щоб кожен з вас захищав Україну своїм розумом, і щоб ми не передали цю війну в спадок наступним поколінням.
Алексей Герман дякую за організацію, дякую за таку публіку. Я точно знаю, що сьогодні ці діти дали мені віру❤️”